Спасо-Преображенський Кафедральний собор

Спасо-Преображенський собор своїм будівництвом зобов’язаний князю Григорію Олександровичу Потьомкіну-Таврійському, який домігся, щоб в Єлисаветграді була побудована церква на честь Преображення Господнього.
На той час старообрядці отримали благословення архієпископа Катеринославського і Херсонсько-Таврійського Амвросія (Серебрєнікова) на зведення храму на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Отримавши благословення громада старообрядців перейшла до «єдиновір’я» і захотіла закріпити цей перехід в назві майбутньої церкви − назвати храм на честь Преображення Господнього − в знак власного їх преображення.

Потьомкін Г.О.

У січні 1788 року князь Григорій Потьомкін звернувся до владики Амвросія (Серебрєнікова) з проханням направити нову грамоту з найменуванням храму − Преображенським. Коли ця грамота прийшла в місто, князь Потьомкін допоміг звести однопрестольну Свято-Преображенську церкву.
22 серпня 1788 року її освятив ігумен корсунський Іоасаф. До нового приходу відійшли 15 будинків новонавернених городян і 105 будинків єдиновірців, які проживали в навколишніх селах.
В результаті пожежі 1798 року дерев’яна церква згоріла. Лише через 7 років община змогла закласти новий цегляний храм. Але через неумілість майстрів майже побудована двоповерхова церква в 1806 році впала, залишивши неушкоджену тільки недобудовану дзвіницю.
Отримавши нові необхідні кошти, община в липні 1812 року знову починає будівельні роботи і вже 9 лютого 1813 року нову цегляну церкву освячують. Тепер храм став трьох престольним − до центрального Преображенського приділу додалися приділи святого Миколая Чудотворця та Пресвятої Богородиці, на честь свята Введення Її у храм. Цей збудований храм зберігся і до наших днів.

автор Андрій Ліпатов

З середини ХІХ – початку ХХ століття у храмі звершували служіння священики: Гавриїл Парфьонов, Василій Суворов, Максим Каменєв, Михаїл Парфьнов, Симеон Шомін, Дмитрій Синельников, Василій Абрамов, Іоанн Селіванов та ін.
При храмі діяла церковно-приходська школа. Храм мав настінні розписи, різьблений іконостас. Територія навколо Преображенського храму поступово розбудовувалася. З’явилася свічкова лавка, дім священика, капличка на цвинтарі. З часом Єлисаветград отримав статус повітового міста, змінилися межі єпархій, завдяки чому з’явилося Єлисаветградське вікаріатство, яке підпорядковувалося Херсонсько-Одеському єпископу. Звершуючи пастирський візит до Єлисаветградського краю преосвященні владики неодноразово відвідували Свято-Преображенську церкву, де здійснювали богослужіння. Четверо з них: архієпископ Прокопій (Тітов) (1877-1937), архієпископ Онуфрій (Гагалюк) (1889-1938), єпископ Антоній (Панкеєв) (1892-1938), єпископ Порфирій (Гулевич) (1864-1937) – причислені до лику святих, а в храмі є шанована ікона з їх зображенням.
За часів радянської влади Преображенський храм розділив сумну долю Православної Церкви: святотатство, руйнування, обкрадання, занепад. В 30-ті роки з церкви вилучаються церковні цінності, богослужіння припиняється. Рішенням місцевої влади приміщення храму починає використовуватися як зерносховище. У період Великої Вітчизняної війни, коли архієреєм Херсонським і Миколаївським був архієпископ Антоній (Марценко), якому підпорядковувалися кіровоградські парафії, Преображенська церква була відкрита для богослужінь. Архіви доносять до нас імена священиків, які звершували служіння в церкві після війни – Миколай Ніколайченко, Авксентій Гончар, Павло Леляков.

Втім, влада післявоєнних часів знову розпочала шалений тиск на Православну Церкву. Кількість приходів Кіровоградської єпархії постійно скорочувалась. 13 травня 1961 року виконком обласної ради знімає з реєстрації Преображенську громаду. Ні заперечення Кіровоградського архієрея, відомого місіонера, просвітителя Камчатки, митрополита Нестора (Анісімова), ні благання віруючих не змогли відмінити рішення про закриття храму. Приміщення церкви було передане міській владі для використання в культурно-освітніх цілях. В 1965 році у стінах храму розмістилася картинна галерея. Капличка на території кладовища руйнується, а територія цвинтаря віддається під забудову, зокрема взуттєвій фабриці. Куполи з хрестами та яруси дзвіниці зникають з церковного даху. Центральний вхід стає робочим, а притвор храму перетворюється в котельну. Подвір’я храму вкривають тротуари для робітників взуттєвої фабрики. Проїжджа вулиця наближається до самого храму, в декількох метрах від північної сторони церкви влаштовується зупинка для місцевого транспорту. Знищуються розписи та іконостас церкви. Хоча використання храму, впродовж 25 років, як картинної галереї певною мірою сприяло його частковому збереженню.

Картинна галерея (фото: Кіровоградського
обласного художнього музею)

В 1990 році, коли єпископом Кіровоградським був преосвященний Василій (Васильцев) розпочалися позитивні зміни в долі Преображенської церкви. 8 січня 1990 року Кіровоградський облвиконком доручив міськвиконкому впродовж двох наступних років знайти приміщення для переселення в нього картинної галереї, а звільнений храм передати релігійній громаді міста.
Храм був повернений православній общині в 1991 році. І вже 1 січня 1992 року в Преображенскій церкві, після 25-річної перерви, була звершена Божественна Літургія у співслужінні священиків храмів міста. Очевидці згадують: «Церковний простір був маленький – внутрішня частина храму в декількох місцях була перегороджена перестінками, які створювали підсобні приміщення картинної галереї. Іконостас являв собою два щити ДСП, між якими знаходилися відрізи матерії, що відігравали роль царських та бокових врат. Вівтарна частина приділу святителя Миколая Чудотворця являла собою картинне сховище». Цього ж року до церкви були принесені дві ікони написані на дереві – «Глава Пророка Іоанна Хрестителя» та «Хрещення Господнє». Віруючі зберегли ці ікони з часу закриття храму.
Зусиллями пастви та благодійників розпочалося відновлення Свято-Преображенської церкви та общинного життя. Була демонтована котельня і відкритий центральний вхід до храму. Центральний вхід прикрасили мармуровими сходами та освітленням у вигляді декоративних ліхтарів. Колони храму прикрасили чудові кіоти для ікон. Місцеві художники-іконописці: Валерій Давидов, Любов Кір’янова, Олександра Кузнєцова, Володимир Волохов, Володимир Плітін, Людмила Ходак почали прикрашати храм творіннями своїх рук. Почала змінюватися і територія храму. В збережених будівлях була створена кімната для хрещення та недільна школа, трапезна і господарський будинок. Територію храму почали озеленювати. Було встановлено високий чотириметровий хрест в пам’ять про поховання на колишньому церковному цвинтарі.